+354 6158425
psyhelp@psyhelp.is
psyhelp@psyhelp.is
Травма війни. Особливості та складності її проживання біженцями Матеріал лекції, проведеної в Червоному Хресті Ісландії 14 грудня 2024 року. Матеріал підготовлений на основі практичної роботи з українськими біженцями в Ісландії Ольгою Ходос, психоаналітиком та організатором Центру безкоштовної психологічної допомоги для українських біженців в Ісландії, номінантом на Президентську премію за внесок в національне здоров'я Ісландії. |
Посттравматичний стресовий розлад — це психічний та поведінковий розлад, який розвивається в результаті отримання травматичного досвіду: сексуальне насилля, війна, ДТП, домашнє насилля тощо. Одними з основних симптомів ПТСР є уникнення соціальних контактів, надмірне збудження, флешбеки (перепроживання травматичного епізоду), відчуття відокремленості від людей, а також відчуття перервності власного життя. Саме відчуття порушення життєвої лінійності (Минуле+Сьогодення+Майбутнє) є однією із складностей роботи з людьми з ПТСР, тим більше, якщо вони є біженцями і мають травму війни.
Вкрай помилково вважати, що достатньо задовольнити базові потреби людини (іжа, житло, одяг тощо) аби постраждала людина відновила свою психічну рівновагу і швидко перейшла до продуктивного і спокійного подальшого життя. Люди, які зіткнулися із важким травматичним досвідом схожі на зруйновану дамбу, де водосховище є сховищем подій в людський памʼяті; дамба — захисні механізми, які людина вибудувала протягом життя, аби події минулого не затоплювали подальше життя і за допомогою яких людина намагається контролювати вплив минулого досвіду на майбутнє; і, нарешті, територія по іншу сторону дамби — місце бачення та побудови майбутнього. Водосховище або сховище памʼяті зберігає свідомі та несвідомі переживання, старі травматичні події, такі як важке дитинство, моральне ци сексуальне насилля, дитячо-батьківські травматичні стосунки, причини тривожностей, страхів, печалі, фобій і так далі. Життєві події, наче мулом та водоростями, покривають їх, ховаючи все глибше в сховища памʼяті і на поверхні — в свідомому — людина проявляє себе більш менш зрозуміло для самої себе. Вода у водосховищі має високий рівень саме для того, аби приховати всі болючі артефакти життєвих травматичних події і тримала минуле на тому рівні аби по поверхні памʼяті можна було плисти, і не травмуватись при найменшому зануренні.
Дамба вибудовується з часом і досвідом, як комплекс несвідомих захисних механізмів, які покликані захищати психіку людини від тяжких переживань та стримувати вплив або “перетікання” травматичного досвіду з минулого в майбутнє. До таких механізмів можна віднести, наприклад, такі як: інтелектуалізація (аргументація на користь потрібного аргументу), знецінення або заперечення фактів чи явищ; поведінкові моделі (бий-біжи); морально-етичні та соціальні норми та правила, на які можна спиратися як на константу; релігійні вірування та релігійний досвід; ізоляція; навʼязливий контроль (як інструмент ілюзорного встановлення контролю над життям); проекція (приписування іншим власних неприйнятних якостей та почуттів); інтроекція (привласнення думки, судження, поведінки інших та авторитетних для людини осіб).
По інший бік сховища та, відповідно, ментальної дамби знаходиться територія побудови майбутнього, доля якої залежить від того, наскільки добре побудована дамба і наскільки добре вона стримує тиск минулого та дозує потрібну або прийнятну кількість минулого досвіду, який стає в нагоді. Тут людина планує та втілює заплановане, це територія горизонту подій, цілей, мрій, бажань та планів, а також застосування та здобуття ресурсу на це саме майбутнє. Також в цьому ментальному просторі містяться такі фундаментальні для людини питання як “Хто я і навіщо?”, “Що я залишу по собі?”, тобто ті екзистенційні питання, запитуючи та відповідаючи на які, людина рухається по життю, помислює, знаходить або створює сенс свого буття.
І от ми маємо катастрофічну подію — травматичний досвід, в нашому випадку досвід війни, який діє настільки потужно та має настільки руйнівний характер для людської психіки, що ця травматична подія в прямому і переносному значенні руйнує дамбу чи конструкцію, на якій тримається світосприйняття людини, норми і правила її взаємодії з обʼєктним світом. Ця подія стає потрясінням для всього психічного простору людини, адже в цей момент конструкції, на яких тримається буття окремої людини, спростовуються (вони через свою слабкість визнаються недійсними, негідним, знецінюються, що викликає у людини жах) і минуле знищує територію бачення майбутнього, відкриваючи знову в повній мірі всі життєві трагедії, які були приховані в памʼяті. Ми в один момент отримуємо величезну проблему з трьома головами: знищення мети і цілей, знищення світоглядних конструкцій та знищення захисної поверхні минулого.
Через руйнування дамби, прокидаються всі старі життєві трагедії одночасно, а оскільки в людській психічній реальності немає минулого і майбутнього, а є лише Тут і Зараз, то людина страждає від них так само, як в перший раз. Травма війни складна тим, що людина з одного боку переживає досвід війни, який в свою чергу стає тригером для пробудження всіх демонів минулого, і все це на тлі втрати сенсу і мети існування. Знеособлене насилля набуває потойбічно-жахливий і непереможний характер, що повертає людину в той момент, коли вона не могла протистояти насиллю з боку інших або через обставини, які були їй непідвладні (в дитинстві, наприклад) і це робить людину ще більш слабкою або навіть психологічно паралізує. Такий ментальний параліч та безпорадність роблять людину вкрай вразливою, не здібною до критичного мислення, не здібною продуктивно та ефективно мислити та діяти, що, в свою чергу, підвищує у неї тривожність, знижує самооцінку. Крім того, людина починає страждати від психосоматичних проявів, таких як: мігрені, порушення харчової поведінки, нервові тіки, напруження мʼязів, відчуття перманентної тілесної втоми, перепади настрою, плаксивість, порушення сну тощо. В такому стані людина стає легкою здобиччю шахраїв, оскільки стає нездатною відстоювати свою точку зору, втрачає бачення себе та власних бажань.
Весь цей комплекс з потрясінь, переживань та розгубленості, втрата захисних механізмів, розуміння майбутнього та активація минулих травм, створюють, так би мовити, ідеальний шторм, в якому людина ризикує впасти у важку депресію і дійти думки про суїцид. Коли людина починає планувати суїцид (або “не хоче бути”), вдається до селфхарму (завдання собі болю), втрачає сон, постійно плаче або у неї виникає думка, що за нею слідкують, вона має звернутися до спеціаліста по кваліфіковану допомогу, оскільки в такому випадку ми маємо порушення біохімії організму, тобто порушення в гормональній системі. Будь-які препарати має прописувати ТІЛЬКИ психіатр або домашній лікар! Одним із сигналів, що має бути надана медикаментозна допомога – це порушення сну: важке засинання, поверхневий сон та часті прокидання (особливо близько 4 ранку) або, навпаки, завелика кількість годин сну протягом доби.
В цей час буде дуже помічне звернення до професійного психолога, людини, яка не дає поради, не вчить жити, не змагається із постраждалим в стражданнях, не плаче разом з ним, а виконує роль гіпса для зламаної ділянки життя. В моменти потрясінь людина потребує бути просто почутою та прийнятою; мати простір, де вона може безпечно помислити те, що з нею відбувається; простір, де людина може бути слабкою, беззахисною, гірко плакати чи жорстоко сваритись. Людина в моменти руйнування її світу потребує можливості будь-якого прояву себе, аби запевнитись в тому, що вона існує, адже травма ставить людське буття під сумнів, обʼєктивує людину.
Травма війни ускладнюʼться також тим фактором, що зачіпає як індивідуальний, так і колективний вимір людського життя, через що травмуюча подія сприймається індивідом як щось неосяжно велике, а отже — непереможне і викликає відчуття приреченості та втрату волі. Перші часи, тижні та місяці проживання травми дехто може сприймати з відчуттям зібраності, загостреної уваги та безпомилковості рефлексів, що пояснюється високим рівнем адреналіну в крові. Але з часом, по мірі психоемоційного та фізіологічного виснаження, стан людини починає погіршуватись. Наступає втома, психосоматичні хвороби та прояви, плаксивість, перепади настрою, апатія та інше, про що говорили вище. В такому стані людина не здатна повноцінно проживати сьогодення, не говорячи про те, щоб планувати майбутнє, вчитись, інтегруватися в нове суспільство, бо на це просто не вистачає а ні моральних, а ні фізичних сил.
Може виникати ситуація коли людина “на адреналіні” проскочила етап закриття первинних потреб, але депресія наздогнала її в період нібито спокійний та задовільний або навіть успішний. Це вкотре доводить, що депресія — це хвороба, яку треба лікувати і вона не залежить від рівня життя, соціального статусу, зайнятості. Не лікована, не відрефлексована травма, незалежно від обʼєктивних обставин, продовжує жити в психічній реальності людини та за найменшим тригером давати про себе знати. Можна помітити в динаміці, що біженці мають кілька хвиль переживання депресії: приблизно 2 тижні після отримання травми, оскільки людина відійшла від шоку і емоції стали розторможеними; близько 2 місяців, коли стало зрозумілим, що швидко все не закінчиться і приходить відчуття розпачу через відсутність позитивного підкріплення; через рік-два настає новий депресивний етап через втому, адже багато психоемоційного ресурсу людини було задіяно аби відновити бодай приблизний рівень минулого життя, а на новий етап вже не вистачає сил. Депресивні стани більш віддалені в часі від травмуючої події є так само небезпечними, як переживання самої травми, адже торкаються таких фундаментальних екзистенційних переживань та питань, як сенс власного життя та буття як такого, оскільки до переживання самої травми, додається відчуття втраченого часу, змарнованого життя.
Крім того слід памʼятати, що досвід проживання травми ускладнюється фактом біженства людини, яке повʼязане із відчуттям відірваності від власного контексту (сімʼя, країна, культура, місто тощо), з відчуттям зависання в ніде екзистенційним страхом смерті. Тут ми маємо ризик загострення такого захисного механізму людської психіки, як ізоляція, який може призвести до зникнення соціальних звʼязків та соціальної смерті. Отже, постраждалому вкрай важливо зберігати свої контекстуальні соціальні звʼязки. Це можуть бути онлайн зустрічі з родиною або друзями, фестивалі національної кухні чи культури, клуби по інтересах разом із співвітчизниками, а також помічними є походи “на нігті” до “своїх дівчат” тощо. Все це дає змогу відновити свій контекст, уникнути ментального зависання в ніде, вибудувати певне Ми, де я себе впізнаю як індивід в своїй групі і, водночас, де група визнає мене. Це допомагає подолати відчуття екзистенційної самотності, покинутості, допомагає відновити відчуття підгрунтя під ногами, що, в свою чергу, дає психоемоційний ресурс рухатись далі по життю.
Діти-біженці проходять трішки інший шлях, на якому їм допомагає найприродніша для них річ — гра.
Вкрай помилково вважати, що достатньо задовольнити базові потреби людини (іжа, житло, одяг тощо) аби постраждала людина відновила свою психічну рівновагу і швидко перейшла до продуктивного і спокійного подальшого життя. Люди, які зіткнулися із важким травматичним досвідом схожі на зруйновану дамбу, де водосховище є сховищем подій в людський памʼяті; дамба — захисні механізми, які людина вибудувала протягом життя, аби події минулого не затоплювали подальше життя і за допомогою яких людина намагається контролювати вплив минулого досвіду на майбутнє; і, нарешті, територія по іншу сторону дамби — місце бачення та побудови майбутнього. Водосховище або сховище памʼяті зберігає свідомі та несвідомі переживання, старі травматичні події, такі як важке дитинство, моральне ци сексуальне насилля, дитячо-батьківські травматичні стосунки, причини тривожностей, страхів, печалі, фобій і так далі. Життєві події, наче мулом та водоростями, покривають їх, ховаючи все глибше в сховища памʼяті і на поверхні — в свідомому — людина проявляє себе більш менш зрозуміло для самої себе. Вода у водосховищі має високий рівень саме для того, аби приховати всі болючі артефакти життєвих травматичних події і тримала минуле на тому рівні аби по поверхні памʼяті можна було плисти, і не травмуватись при найменшому зануренні.
Дамба вибудовується з часом і досвідом, як комплекс несвідомих захисних механізмів, які покликані захищати психіку людини від тяжких переживань та стримувати вплив або “перетікання” травматичного досвіду з минулого в майбутнє. До таких механізмів можна віднести, наприклад, такі як: інтелектуалізація (аргументація на користь потрібного аргументу), знецінення або заперечення фактів чи явищ; поведінкові моделі (бий-біжи); морально-етичні та соціальні норми та правила, на які можна спиратися як на константу; релігійні вірування та релігійний досвід; ізоляція; навʼязливий контроль (як інструмент ілюзорного встановлення контролю над життям); проекція (приписування іншим власних неприйнятних якостей та почуттів); інтроекція (привласнення думки, судження, поведінки інших та авторитетних для людини осіб).
По інший бік сховища та, відповідно, ментальної дамби знаходиться територія побудови майбутнього, доля якої залежить від того, наскільки добре побудована дамба і наскільки добре вона стримує тиск минулого та дозує потрібну або прийнятну кількість минулого досвіду, який стає в нагоді. Тут людина планує та втілює заплановане, це територія горизонту подій, цілей, мрій, бажань та планів, а також застосування та здобуття ресурсу на це саме майбутнє. Також в цьому ментальному просторі містяться такі фундаментальні для людини питання як “Хто я і навіщо?”, “Що я залишу по собі?”, тобто ті екзистенційні питання, запитуючи та відповідаючи на які, людина рухається по життю, помислює, знаходить або створює сенс свого буття.
І от ми маємо катастрофічну подію — травматичний досвід, в нашому випадку досвід війни, який діє настільки потужно та має настільки руйнівний характер для людської психіки, що ця травматична подія в прямому і переносному значенні руйнує дамбу чи конструкцію, на якій тримається світосприйняття людини, норми і правила її взаємодії з обʼєктним світом. Ця подія стає потрясінням для всього психічного простору людини, адже в цей момент конструкції, на яких тримається буття окремої людини, спростовуються (вони через свою слабкість визнаються недійсними, негідним, знецінюються, що викликає у людини жах) і минуле знищує територію бачення майбутнього, відкриваючи знову в повній мірі всі життєві трагедії, які були приховані в памʼяті. Ми в один момент отримуємо величезну проблему з трьома головами: знищення мети і цілей, знищення світоглядних конструкцій та знищення захисної поверхні минулого.
Через руйнування дамби, прокидаються всі старі життєві трагедії одночасно, а оскільки в людській психічній реальності немає минулого і майбутнього, а є лише Тут і Зараз, то людина страждає від них так само, як в перший раз. Травма війни складна тим, що людина з одного боку переживає досвід війни, який в свою чергу стає тригером для пробудження всіх демонів минулого, і все це на тлі втрати сенсу і мети існування. Знеособлене насилля набуває потойбічно-жахливий і непереможний характер, що повертає людину в той момент, коли вона не могла протистояти насиллю з боку інших або через обставини, які були їй непідвладні (в дитинстві, наприклад) і це робить людину ще більш слабкою або навіть психологічно паралізує. Такий ментальний параліч та безпорадність роблять людину вкрай вразливою, не здібною до критичного мислення, не здібною продуктивно та ефективно мислити та діяти, що, в свою чергу, підвищує у неї тривожність, знижує самооцінку. Крім того, людина починає страждати від психосоматичних проявів, таких як: мігрені, порушення харчової поведінки, нервові тіки, напруження мʼязів, відчуття перманентної тілесної втоми, перепади настрою, плаксивість, порушення сну тощо. В такому стані людина стає легкою здобиччю шахраїв, оскільки стає нездатною відстоювати свою точку зору, втрачає бачення себе та власних бажань.
Весь цей комплекс з потрясінь, переживань та розгубленості, втрата захисних механізмів, розуміння майбутнього та активація минулих травм, створюють, так би мовити, ідеальний шторм, в якому людина ризикує впасти у важку депресію і дійти думки про суїцид. Коли людина починає планувати суїцид (або “не хоче бути”), вдається до селфхарму (завдання собі болю), втрачає сон, постійно плаче або у неї виникає думка, що за нею слідкують, вона має звернутися до спеціаліста по кваліфіковану допомогу, оскільки в такому випадку ми маємо порушення біохімії організму, тобто порушення в гормональній системі. Будь-які препарати має прописувати ТІЛЬКИ психіатр або домашній лікар! Одним із сигналів, що має бути надана медикаментозна допомога – це порушення сну: важке засинання, поверхневий сон та часті прокидання (особливо близько 4 ранку) або, навпаки, завелика кількість годин сну протягом доби.
В цей час буде дуже помічне звернення до професійного психолога, людини, яка не дає поради, не вчить жити, не змагається із постраждалим в стражданнях, не плаче разом з ним, а виконує роль гіпса для зламаної ділянки життя. В моменти потрясінь людина потребує бути просто почутою та прийнятою; мати простір, де вона може безпечно помислити те, що з нею відбувається; простір, де людина може бути слабкою, беззахисною, гірко плакати чи жорстоко сваритись. Людина в моменти руйнування її світу потребує можливості будь-якого прояву себе, аби запевнитись в тому, що вона існує, адже травма ставить людське буття під сумнів, обʼєктивує людину.
Травма війни ускладнюʼться також тим фактором, що зачіпає як індивідуальний, так і колективний вимір людського життя, через що травмуюча подія сприймається індивідом як щось неосяжно велике, а отже — непереможне і викликає відчуття приреченості та втрату волі. Перші часи, тижні та місяці проживання травми дехто може сприймати з відчуттям зібраності, загостреної уваги та безпомилковості рефлексів, що пояснюється високим рівнем адреналіну в крові. Але з часом, по мірі психоемоційного та фізіологічного виснаження, стан людини починає погіршуватись. Наступає втома, психосоматичні хвороби та прояви, плаксивість, перепади настрою, апатія та інше, про що говорили вище. В такому стані людина не здатна повноцінно проживати сьогодення, не говорячи про те, щоб планувати майбутнє, вчитись, інтегруватися в нове суспільство, бо на це просто не вистачає а ні моральних, а ні фізичних сил.
Може виникати ситуація коли людина “на адреналіні” проскочила етап закриття первинних потреб, але депресія наздогнала її в період нібито спокійний та задовільний або навіть успішний. Це вкотре доводить, що депресія — це хвороба, яку треба лікувати і вона не залежить від рівня життя, соціального статусу, зайнятості. Не лікована, не відрефлексована травма, незалежно від обʼєктивних обставин, продовжує жити в психічній реальності людини та за найменшим тригером давати про себе знати. Можна помітити в динаміці, що біженці мають кілька хвиль переживання депресії: приблизно 2 тижні після отримання травми, оскільки людина відійшла від шоку і емоції стали розторможеними; близько 2 місяців, коли стало зрозумілим, що швидко все не закінчиться і приходить відчуття розпачу через відсутність позитивного підкріплення; через рік-два настає новий депресивний етап через втому, адже багато психоемоційного ресурсу людини було задіяно аби відновити бодай приблизний рівень минулого життя, а на новий етап вже не вистачає сил. Депресивні стани більш віддалені в часі від травмуючої події є так само небезпечними, як переживання самої травми, адже торкаються таких фундаментальних екзистенційних переживань та питань, як сенс власного життя та буття як такого, оскільки до переживання самої травми, додається відчуття втраченого часу, змарнованого життя.
Крім того слід памʼятати, що досвід проживання травми ускладнюється фактом біженства людини, яке повʼязане із відчуттям відірваності від власного контексту (сімʼя, країна, культура, місто тощо), з відчуттям зависання в ніде екзистенційним страхом смерті. Тут ми маємо ризик загострення такого захисного механізму людської психіки, як ізоляція, який може призвести до зникнення соціальних звʼязків та соціальної смерті. Отже, постраждалому вкрай важливо зберігати свої контекстуальні соціальні звʼязки. Це можуть бути онлайн зустрічі з родиною або друзями, фестивалі національної кухні чи культури, клуби по інтересах разом із співвітчизниками, а також помічними є походи “на нігті” до “своїх дівчат” тощо. Все це дає змогу відновити свій контекст, уникнути ментального зависання в ніде, вибудувати певне Ми, де я себе впізнаю як індивід в своїй групі і, водночас, де група визнає мене. Це допомагає подолати відчуття екзистенційної самотності, покинутості, допомагає відновити відчуття підгрунтя під ногами, що, в свою чергу, дає психоемоційний ресурс рухатись далі по життю.
Діти-біженці проходять трішки інший шлях, на якому їм допомагає найприродніша для них річ — гра.
Гра дітей-біженців в Державу,
як механізм відновлення звичайної картини світу під час травмуючих деструктивних подій та несвідоме прагнення відновити зруйнований соціальний конструкт Ми, опинившись серед чужинців.
Війна і біженство викинули дітей із звичного простору і способу життя в світ чужинців, в іншу країну, про яку вони нічого не знають: її культуру, устрій, мову, соціальні інститути тощо. Простіше кажучи, зрозумілий навколишній світ та зрозуміла система буття зникла з поля дитячого зору. Такі події породжують свідому і несвідому тривожність перед навколишнім світом, адже він – цей світ – невідомий, непередбачуваний і, можливо, також агресивний, адже чужинці, як вони побачили, можуть нести насилля і пряму загрозу життю.
Діти-біженці зібралися в центрі психологічної допомоги (який діяв з березня по вересень 2022 року в Церкві Філадельфія) і тут перед ними свідомо та несвідомо постає питання: хто ми один одному в цьому чужому місці? Діти, які відвідували Центр, були з різних регіонів України, різні за віком, мовою спілкування, рівнем освіти, статі тощо. Хтось із них знаходив друга швидко, хтось тримався осторонь але всі вони розділяли спільний простір і кожен з них міг легко доєднатись або вийти з гри, в які грали діти навколо. Вцілому середовище Центру було задумане як таке, в якому немає правил, крім одного – не битись. Тобто діти могли займатися чим завгодно: грати, малювати, читати, дивитись мультики, спати, бути наодинці із собою тощо. Це давало змогу спостерігати як діти справляються, чи не справляються, з труднощами адаптації, як поводять себе в групі, будують відносини з іншими, взаємодіють із старшими і молодшими за себе.
В один з днів, коли дітей було особливо багато, напруження між дітьми стало особливо помітним, агресія наростала, вони почали сперечатися через дрібниці, заважати один одному, віднімати іграшки та битись. В цей момент я нагадала їм, що в Центрі для дітей немає ніяких правил поведінки, крім одного – не сваритись. На деякий час в колективі була помітна напружена тиша але в певний момент діти почали грати в Державу: вони намалювали гроші і почали обмінювати та “купувати” товари у тих дітей, які грали в кафе, кухню та подібне, потім зʼявилася поліція, банк, лікарня, президент, армія, митниця, казино, олігарх та навіть поліцейський-корупціонер Діти, які не брали прямої участі в цій загальній грі, розглядалися як пересічні громадяни або їм надавалися ролі, які їх визначали але не передбачали прямої активності. Мені довелося взяти на себе роль Бога, який погрожував стихійним лихом, якщо буде виникати насилля, але жодного разу у мене не було приводу вступати в дію, адже діти провели весь день, граючи в ігри в грі, гаприклад, кафе дівчат було частиною загальної гри в Державу.
Тобто діти відтворили ті соціальні інституції, їхні назви та функції, які їм притаманні в їхньому рідному середовищі. В цій грі ми бачимо створення монетарної системи, сфери послуг, розваг, регулювання норм законів і правил і навіть анекдотичні постаті олігарха та поліцейського-корупціонера є цілком органічними, оскільки доповнюють звичайну картину соціального світу дітей, який панував у них вдома. Тобто, створюючи ігрову модель звичайного для себе світу, діти не тільки долають тривожність перед хаосом і деструкцією але й несвідомо відновлюють зруйнований соціальний конструкт Ми, адже грати в певну модель світу може лише той, хто її впізнає. Така гра є дуже корисною на певному етапі адаптації, адже вона дозволяє закрити базову потребу в прийнятті, подолати тривожність, страх, агресію та аутоагресію дітей, що в свою чергу полегшить їхню інтеграцію в Ми нового для них суспільства. Тобто по-перше, Ми було зруйноване, що викликає відчуття страху та паніки; по-друге, Ми було відтворене або відігране з Ми, що дало заспокоєння і впевненість в тому, що моє Ми так само існує; по-третє, моя відновлена рівновага, дають впевненість та відчуття самодостатності як ресурсу для інтеграції в Ми нового суспільства.
Отже можна зробити первний висновок, що більш адаптивними до нового суспільства будуть саме ті індивіди, які мали можливість відновити модель своєї “нормальності”, яка була звичайного для їхнього суспільства. В той самий час слід памʼятати, що є ризик певного застрягання в ілюзії колишнього і вже неіснуючого світу і зростаючого конфлікту із реальністю, що може стати психотичним фактором для людини, яка переживає важкий травматичний епізод.
Діти-біженці зібралися в центрі психологічної допомоги (який діяв з березня по вересень 2022 року в Церкві Філадельфія) і тут перед ними свідомо та несвідомо постає питання: хто ми один одному в цьому чужому місці? Діти, які відвідували Центр, були з різних регіонів України, різні за віком, мовою спілкування, рівнем освіти, статі тощо. Хтось із них знаходив друга швидко, хтось тримався осторонь але всі вони розділяли спільний простір і кожен з них міг легко доєднатись або вийти з гри, в які грали діти навколо. Вцілому середовище Центру було задумане як таке, в якому немає правил, крім одного – не битись. Тобто діти могли займатися чим завгодно: грати, малювати, читати, дивитись мультики, спати, бути наодинці із собою тощо. Це давало змогу спостерігати як діти справляються, чи не справляються, з труднощами адаптації, як поводять себе в групі, будують відносини з іншими, взаємодіють із старшими і молодшими за себе.
В один з днів, коли дітей було особливо багато, напруження між дітьми стало особливо помітним, агресія наростала, вони почали сперечатися через дрібниці, заважати один одному, віднімати іграшки та битись. В цей момент я нагадала їм, що в Центрі для дітей немає ніяких правил поведінки, крім одного – не сваритись. На деякий час в колективі була помітна напружена тиша але в певний момент діти почали грати в Державу: вони намалювали гроші і почали обмінювати та “купувати” товари у тих дітей, які грали в кафе, кухню та подібне, потім зʼявилася поліція, банк, лікарня, президент, армія, митниця, казино, олігарх та навіть поліцейський-корупціонер Діти, які не брали прямої участі в цій загальній грі, розглядалися як пересічні громадяни або їм надавалися ролі, які їх визначали але не передбачали прямої активності. Мені довелося взяти на себе роль Бога, який погрожував стихійним лихом, якщо буде виникати насилля, але жодного разу у мене не було приводу вступати в дію, адже діти провели весь день, граючи в ігри в грі, гаприклад, кафе дівчат було частиною загальної гри в Державу.
Тобто діти відтворили ті соціальні інституції, їхні назви та функції, які їм притаманні в їхньому рідному середовищі. В цій грі ми бачимо створення монетарної системи, сфери послуг, розваг, регулювання норм законів і правил і навіть анекдотичні постаті олігарха та поліцейського-корупціонера є цілком органічними, оскільки доповнюють звичайну картину соціального світу дітей, який панував у них вдома. Тобто, створюючи ігрову модель звичайного для себе світу, діти не тільки долають тривожність перед хаосом і деструкцією але й несвідомо відновлюють зруйнований соціальний конструкт Ми, адже грати в певну модель світу може лише той, хто її впізнає. Така гра є дуже корисною на певному етапі адаптації, адже вона дозволяє закрити базову потребу в прийнятті, подолати тривожність, страх, агресію та аутоагресію дітей, що в свою чергу полегшить їхню інтеграцію в Ми нового для них суспільства. Тобто по-перше, Ми було зруйноване, що викликає відчуття страху та паніки; по-друге, Ми було відтворене або відігране з Ми, що дало заспокоєння і впевненість в тому, що моє Ми так само існує; по-третє, моя відновлена рівновага, дають впевненість та відчуття самодостатності як ресурсу для інтеграції в Ми нового суспільства.
Отже можна зробити первний висновок, що більш адаптивними до нового суспільства будуть саме ті індивіди, які мали можливість відновити модель своєї “нормальності”, яка була звичайного для їхнього суспільства. В той самий час слід памʼятати, що є ризик певного застрягання в ілюзії колишнього і вже неіснуючого світу і зростаючого конфлікту із реальністю, що може стати психотичним фактором для людини, яка переживає важкий травматичний епізод.
Травма війни. Особливості її впливу на міжособистісні стосунки людей
Досвід травми впливає на весь спектр людського життя і часто є руйнівним для міжособистісних стосунків, стосунків з дітьми, батькам, друзями тощо, адже переживання травматичних подій ставить під питання та піддає ревізії сам фундамент, на якому стосунки будувалися. Ми не будемо занурюватись в усю безмежну глибину міжособистісних стосунків людей, а розглянемо саме ті їхні прояви, які стають наявними під час проживання партнерами досвіду війни, особливо їхні негативні прояви, адже саме вони приводять людей до психолога чи психіатра за допомогою.
Регрес індивіда під час переживання травматичних подій є абсолютно нормальною реакцією людини будь якого віку та статі на травматичні події. Оскільки, як ми побачили, людина втрачає віру в надійність правил, норм та установок, які були закладені із самого початку становлення психічної реальності та становили, так би мовити, несучу конструкцію світобачення, людина може подавати ознаки психоемоційного регресу і бути неспроможною приймати рішення, критично мислити, у неї знижуються когнітивні функції, вона швидко втомлюється фізично та морально від простих розумових операцій. Психоемоційно людина стає інфантильною (“впадає в дитинство”) і вимагає від оточуючих та значущих інших уваги та підтримки, наділяючи їх батьківськими ролями та може прямо чи опосередковано вимагати задоволення власних потреб, повністю ігноруючи потреби інших, проявляти безкомпромісність або навіть жорстокість щодо задоволення своїх потреб.
В такому випадку ми можемо часто спостерігати як очікування регресованою особою підтримки від так само травмованої людини, натикаються на її вкрай обмежений психоемоційний ресурс, а отже неможливість відповісти на емоційний запит, відстороненість, холодність, заторможеність, роздратованість тощо. В такій ситуації, на жаль, часто відбувається посилення тиску з боку однієї особи і роздратування та відштовхування з боку іншої, що часто призводить до взаємного психоемоційного терору або шантажу, адже кожна людина в стресовій ситуації відчуває в тій чи іншій мірі страх та роздратування через неможливість покластися на партнера та неготовність чи відсутність бажання брати на себе відповідальність.
Несвідомо людина вдається до проекції і переносить на партнера очікування та вимоги, які мала щодо значущого іншого в дитинстві. Під впливом проекції людина вдається до моделей поведінки, відіграє травматичні ситуації, висуває вимоги та намагається встановити форму взаємодії, яка панувала у відносинах з людиною, проекція якої зʼявилася у її уяві. Це призводить до того, що партнер як такий разом зі своїми індивідуальними рисами, потребами, особливостями тощо, зникає і перетворюється на щось типу вішалки, на яку одягнули образ іншої людини і відповідно до цього образу поводяться. Природною реакцією у відповідь на проекцію стає нерозуміння, обурення, спротив, відсторонення і так далі, адже підлаштуватися під навʼязаний образ довго не вдастся, оскільки людина, по-перше: буде захищати своє право на існування як субʼєкта, по-друге: нічого про той образ не знає, отже завжди буде неправою, і по-третє: буде пручатися проти відповідальності за чужі вчинки та помилки. Часом стається так, що під проекцію потрапляють діти і стають емоційним замінником партнера дорослому, про що мова піде нижче.
Під час травми та по мірі адаптації до обставин, кожна особа проявляє себе виключно індивідуально, демонструючи риси характеру, як вкрай шаблонні, так і неочікувано неординарні. Часто критичні ситуації дають можливість людині проявити ті риси характеру, на які він не наважувався і людина розкриває свій психоемоційний та інтелектуальний потенціал, або, навпаки, втрачаючи ґрунт під ногами, вдається до використання слабкості партнера задля встановлення контролю над ним і таким чином намагається відновити відчуття власної гідності. В такому випадку в клініці міжособистісних стосунків можна спостерігати прояв низької самооцінки та відсутності впевненості в собі у вигляді страху і як результат — знецінення та саботаж успіху партнера. В такому випадку ми можемо бачити як конфлікт інтересів, через який пара переживає кризу або розпадається, або садистично-мазохістичний сценарій розвитку подій, в якому здобуття або усвідомлення власної потенційності й спроможності викликають відчуття провини перед партнером за власні успіхи, відмову від самореалізації і накопичення пасивної агресії до партнера, що також негативно або фатально позначається на стосунках.
Травма війни, яка супроводжується біженством, ускладнюється тим фактом, що вона протікає на тлі падіння власної самооцінки людини, адже постраждала особа переживає зміну психологічного, соціального а також онтологічного статусу одночасно. Тобто, наприклад, мама-біженка з дитиною до останнього була мамою, дружиною, займала певну зрозумілу їй позицію в соціумі, мала оселю та громадянство. Все це вписувало її в тканину буття як особу з певними орієнтирами, правами та обов'язками та певним зрозумілим для неї середовищем. Навіть якщо перераховані чинники були незадовільними, вони були зрозумілими, обумовленими і людина мала певні важелі впливу.
Сам факт біженства радикально впливає на людське буття і вкрай негативно впливає на самооцінку людини, оскільки людина одразу втрачає соціальний статус з маючого оселю громадянина, на, фактично, безхатька із невизначеним статусом, правами та обовʼязками. До цього додається втрата робочого місця та звичного роду занять, які також вписували людину в соціальне життя та її певну ієрархію. Соціальна позиція підкріплювалася особистою історією подій у вигляді здобуття освіти, набування навичок, соціального оточення, що створювало контекст соціальній позиції. Певна особиста історія дитинства, дорослішання, становлення як особистості, дитини своїх батьків та члена певної найближчої групи, закладали та створювали темпоральне підґрунтя людського буття. Онтологічний статус дружини (чоловіка), мами (батька) підкріплювався прямою чи опосередкованою участю партнера у вихованні дитини (якою б вона не була).
Отже можна спостерігати одночасне та насильницьке руйнування соціальних маркерів та орієнтирів людини і, водночас, загострену відповідальність за власну дитину чи літніх батьків. В таких умовах можна спостерігати втому від соціальних ролей (наприклад, втома бути мамою дитині або опорою літнім батькам) та відчуття провини за це. До цього додається соціальна невизначеність (соціальний і громадянський статус) на тлі зростаючих обовʼязків (забезпечення дитини або батьків) у відсутності роботи або звичного роду діяльності. Втома стає фоновою, до неї додається тривожність, страх за майбутнє, порушуються циркадні ритми тощо і людина поступово входить в депресивний стан, який супроводжується почуттям безвиході і втратою сенсу життя.
В таких умовах можна спостерігати загострення дитячо-батьківських відносин через регрес дитини та емоційну відстороненість матері, пасивно-агресивні стосунки, істерики з боку дитини та емоційні зриви з боку матері, до яких одразу додається відчуття провини і бажання самопокарання. Часом стається так, що під вищезгадану проекцію потрапляють діти і стають емоційним замінником партнера дорослому, вони мимоволі стають свідками та партнерами труднощів, яка проживає мама чи батьки, несвідомо бере провину та відповідальність за потрясіння на себе. Такі обставини призводять дітей до депресії, що часто не помічається або ігнорується дорослими, адже є упередження з приводу дитячої депресії та суїциду. Діти в певному віці не мають концепта смерті і можуть сигналізувати про небезпечний психічний стан бажанням не бути, бути невидимим тощо.
Окремою темою стає відчуття провини у переселенців та біженців перед тими, хто залишився на території, де йде війна. Часто це призводить до знецінення власних потреб, до відчуття сорому за перебування у безпеці, до відмови собі в планах та реалізації, що також свідчить про певні патерни поведінки та мислення, несвідомі психічні процеси та соціокультурні умови, в яких людина була сформована як особистість.
В будь-якому випадку кожна людина є абсолютно унікальною і варто памʼятати, що в клініці ми можемо спостерігати певні явища та прояви, але ні в якому разі не можна узагальнювати прояви психічного життя людини. Мотиви людської поведінки, вчинків та реакції на події мають глибинний характер, який може бути схожим але не ідентичним з іншими людьми. Руйнування є вкрай болючим досвідом, але часто ми можемо спостерігати як людина використовує руйнування норм, патернів, заданостей для створення чогось абсолютно нового і чудового в своєму житті, на власний розсуд, а не через примус чи навʼязування іншими. Людина певним чином переживає катарсис від усвідомлення, що в житті немає нічого сталого, що все змінюється на щось, вона переживає страх за своє майбутнє і водночас усвідомлює свою свободу не тільки слідувати але й створювати, експериментувати, бути.
Регрес індивіда під час переживання травматичних подій є абсолютно нормальною реакцією людини будь якого віку та статі на травматичні події. Оскільки, як ми побачили, людина втрачає віру в надійність правил, норм та установок, які були закладені із самого початку становлення психічної реальності та становили, так би мовити, несучу конструкцію світобачення, людина може подавати ознаки психоемоційного регресу і бути неспроможною приймати рішення, критично мислити, у неї знижуються когнітивні функції, вона швидко втомлюється фізично та морально від простих розумових операцій. Психоемоційно людина стає інфантильною (“впадає в дитинство”) і вимагає від оточуючих та значущих інших уваги та підтримки, наділяючи їх батьківськими ролями та може прямо чи опосередковано вимагати задоволення власних потреб, повністю ігноруючи потреби інших, проявляти безкомпромісність або навіть жорстокість щодо задоволення своїх потреб.
В такому випадку ми можемо часто спостерігати як очікування регресованою особою підтримки від так само травмованої людини, натикаються на її вкрай обмежений психоемоційний ресурс, а отже неможливість відповісти на емоційний запит, відстороненість, холодність, заторможеність, роздратованість тощо. В такій ситуації, на жаль, часто відбувається посилення тиску з боку однієї особи і роздратування та відштовхування з боку іншої, що часто призводить до взаємного психоемоційного терору або шантажу, адже кожна людина в стресовій ситуації відчуває в тій чи іншій мірі страх та роздратування через неможливість покластися на партнера та неготовність чи відсутність бажання брати на себе відповідальність.
Несвідомо людина вдається до проекції і переносить на партнера очікування та вимоги, які мала щодо значущого іншого в дитинстві. Під впливом проекції людина вдається до моделей поведінки, відіграє травматичні ситуації, висуває вимоги та намагається встановити форму взаємодії, яка панувала у відносинах з людиною, проекція якої зʼявилася у її уяві. Це призводить до того, що партнер як такий разом зі своїми індивідуальними рисами, потребами, особливостями тощо, зникає і перетворюється на щось типу вішалки, на яку одягнули образ іншої людини і відповідно до цього образу поводяться. Природною реакцією у відповідь на проекцію стає нерозуміння, обурення, спротив, відсторонення і так далі, адже підлаштуватися під навʼязаний образ довго не вдастся, оскільки людина, по-перше: буде захищати своє право на існування як субʼєкта, по-друге: нічого про той образ не знає, отже завжди буде неправою, і по-третє: буде пручатися проти відповідальності за чужі вчинки та помилки. Часом стається так, що під проекцію потрапляють діти і стають емоційним замінником партнера дорослому, про що мова піде нижче.
Під час травми та по мірі адаптації до обставин, кожна особа проявляє себе виключно індивідуально, демонструючи риси характеру, як вкрай шаблонні, так і неочікувано неординарні. Часто критичні ситуації дають можливість людині проявити ті риси характеру, на які він не наважувався і людина розкриває свій психоемоційний та інтелектуальний потенціал, або, навпаки, втрачаючи ґрунт під ногами, вдається до використання слабкості партнера задля встановлення контролю над ним і таким чином намагається відновити відчуття власної гідності. В такому випадку в клініці міжособистісних стосунків можна спостерігати прояв низької самооцінки та відсутності впевненості в собі у вигляді страху і як результат — знецінення та саботаж успіху партнера. В такому випадку ми можемо бачити як конфлікт інтересів, через який пара переживає кризу або розпадається, або садистично-мазохістичний сценарій розвитку подій, в якому здобуття або усвідомлення власної потенційності й спроможності викликають відчуття провини перед партнером за власні успіхи, відмову від самореалізації і накопичення пасивної агресії до партнера, що також негативно або фатально позначається на стосунках.
Травма війни, яка супроводжується біженством, ускладнюється тим фактом, що вона протікає на тлі падіння власної самооцінки людини, адже постраждала особа переживає зміну психологічного, соціального а також онтологічного статусу одночасно. Тобто, наприклад, мама-біженка з дитиною до останнього була мамою, дружиною, займала певну зрозумілу їй позицію в соціумі, мала оселю та громадянство. Все це вписувало її в тканину буття як особу з певними орієнтирами, правами та обов'язками та певним зрозумілим для неї середовищем. Навіть якщо перераховані чинники були незадовільними, вони були зрозумілими, обумовленими і людина мала певні важелі впливу.
Сам факт біженства радикально впливає на людське буття і вкрай негативно впливає на самооцінку людини, оскільки людина одразу втрачає соціальний статус з маючого оселю громадянина, на, фактично, безхатька із невизначеним статусом, правами та обовʼязками. До цього додається втрата робочого місця та звичного роду занять, які також вписували людину в соціальне життя та її певну ієрархію. Соціальна позиція підкріплювалася особистою історією подій у вигляді здобуття освіти, набування навичок, соціального оточення, що створювало контекст соціальній позиції. Певна особиста історія дитинства, дорослішання, становлення як особистості, дитини своїх батьків та члена певної найближчої групи, закладали та створювали темпоральне підґрунтя людського буття. Онтологічний статус дружини (чоловіка), мами (батька) підкріплювався прямою чи опосередкованою участю партнера у вихованні дитини (якою б вона не була).
Отже можна спостерігати одночасне та насильницьке руйнування соціальних маркерів та орієнтирів людини і, водночас, загострену відповідальність за власну дитину чи літніх батьків. В таких умовах можна спостерігати втому від соціальних ролей (наприклад, втома бути мамою дитині або опорою літнім батькам) та відчуття провини за це. До цього додається соціальна невизначеність (соціальний і громадянський статус) на тлі зростаючих обовʼязків (забезпечення дитини або батьків) у відсутності роботи або звичного роду діяльності. Втома стає фоновою, до неї додається тривожність, страх за майбутнє, порушуються циркадні ритми тощо і людина поступово входить в депресивний стан, який супроводжується почуттям безвиході і втратою сенсу життя.
В таких умовах можна спостерігати загострення дитячо-батьківських відносин через регрес дитини та емоційну відстороненість матері, пасивно-агресивні стосунки, істерики з боку дитини та емоційні зриви з боку матері, до яких одразу додається відчуття провини і бажання самопокарання. Часом стається так, що під вищезгадану проекцію потрапляють діти і стають емоційним замінником партнера дорослому, вони мимоволі стають свідками та партнерами труднощів, яка проживає мама чи батьки, несвідомо бере провину та відповідальність за потрясіння на себе. Такі обставини призводять дітей до депресії, що часто не помічається або ігнорується дорослими, адже є упередження з приводу дитячої депресії та суїциду. Діти в певному віці не мають концепта смерті і можуть сигналізувати про небезпечний психічний стан бажанням не бути, бути невидимим тощо.
Окремою темою стає відчуття провини у переселенців та біженців перед тими, хто залишився на території, де йде війна. Часто це призводить до знецінення власних потреб, до відчуття сорому за перебування у безпеці, до відмови собі в планах та реалізації, що також свідчить про певні патерни поведінки та мислення, несвідомі психічні процеси та соціокультурні умови, в яких людина була сформована як особистість.
В будь-якому випадку кожна людина є абсолютно унікальною і варто памʼятати, що в клініці ми можемо спостерігати певні явища та прояви, але ні в якому разі не можна узагальнювати прояви психічного життя людини. Мотиви людської поведінки, вчинків та реакції на події мають глибинний характер, який може бути схожим але не ідентичним з іншими людьми. Руйнування є вкрай болючим досвідом, але часто ми можемо спостерігати як людина використовує руйнування норм, патернів, заданостей для створення чогось абсолютно нового і чудового в своєму житті, на власний розсуд, а не через примус чи навʼязування іншими. Людина певним чином переживає катарсис від усвідомлення, що в житті немає нічого сталого, що все змінюється на щось, вона переживає страх за своє майбутнє і водночас усвідомлює свою свободу не тільки слідувати але й створювати, експериментувати, бути.
Ольга Ходос
Психоаналітик, психолог-консультант, засновниця Центру психологічної допомоги в Ісландії, номінант на Президентську премію за внесок в громадське здоровʼя Ісландії
Бажаєте співпрацювати?
Ми набули великий досвід психологічної підтрімки біженцям та свідкам війни. Будь ласка, звертайтесь, якщо бажаєте співпрацювати або якщо вам потрібна психологічна допомога.